Я не був тоді ні інженером, ні, навіть, тех ніком і все ж до мого проекту поставились дуже співчутливо. Мені відпустили кошти на побудування машини, і незабаром крихітний двохмісцевий літак з мотором в '60 кінських сил був готовий. Льотчик Піонтковський зробив на цій машині безпосадочний переліт Севастополь - Москва і встановив перший міжнародний рекорд радянськои авіаціи.

А далі все трапилось, як не раз буває в радянській краині. Мене помітили і послали вчитись у Військово - Повітряну Академію. Я став авіаконструктором. За короткий час я дав краині 22 конструкціи літаків. Радянські льотчики встановили на цих машинах 15 міжнародних рекордів.

Мені залишилось додати небагато. Я очолюю зараз один з літакобудівельних заводів. Двічі я одержав високу нагороду. З гордістю я ношу Орден Леніна і орден Червонои Зірки. Зовсім недавно я одержав премію від уряду: 100.000 карбованців і легковий автомобіль найкращои марки.

Я ще молодий, мені всього 33 роки, і я сподіваюсь гідно послужили своий соціалістичній батьківщині.

А. С. ЯКОВЛЕВ, авіаконструктор, директор літакобудівельного заводу.

Пошана и слава

Я народилась у бідній селянській сіми. Сумно згадати зараз вогну, прокопчену землянку, в глухому приазовському селі, і нас, дітвору, голодних, обідраних, босих. Але ось у районі виникає перший колгосп. Першим вступає до нього наймит - Микита Ангелін - мій батько. Колгосп врятував сімю від злиднів, змінив життя кожного з нас. Я вирішила стати трактористкою. Це було нечувано! В той час на тракторі працювали тільки чоловіки. З усмішкою проводжали мене односільчани на курен трактористів: «Чи банили, дівчисько, а трактор хоне водити... Не було такого і не буде».

Але я твердо вирішила добитися свого.

З сімнадцяти років я почала водити трактор. Умовила вчитись і кількох своих подруг. Не минуло і двои років, як я організувала першу в Донбасі (та і в усій краині) жіночу тракторну бригаду. Працювали ми не за страх, а за совість. Кожна дівчина зорала на тракторі більше, ніж досвідчений тракторист...

Минуло кілька років. Багатьох дівчат я навчила тракторной справи. Кілька моих учениц стали навіть бригадирами тракторних бригад. За цей почин, за гарну роботу мене обрали делегаткою Другого Всесоюзного Зъизду колгоспників - ударників.

У великому кремлівському палаці я побачила керівників партіи і уряду, які запросто розмовляли з комбайнерами, доярками і конюхами. Під час перерви до мене підійшов товарищ Сталін і почав розпитувати про те, як я працюю, живу, до чого прагну? До чого я могла прагнути? Тільки до того, щоб виправдати довіря вождя. Ось чому від усього сердя я дала обіцянку товаришеві Сталіну: зорати кожним трактором нашои бригади не менше 1.200 гектарів... У той час тракто - ристи - мужчини виробляли в середньому 500 гектарів.

Подруги - трактористки допомогли мені подержали слова, данного в Кремлі. Уряд високо оцінив наші досягнення. Я була нагороджена Орденом Леніна. Орденами нагородили також членів моєи бригади. Ми відповіли на це новими успіхами. Кожний трактор нашои бригади зорав уже 1.600 га!

Я маю все, про що може тільки мріяти людина: славу і пошану народу. Мене обрали до Центрального Комітету Комуністичнои партіи більшовиків Украини. Я - депутат Верховной Ради СРСР.

Не лише я, а й усі мои брати і сестре вийшли в люди. Від колишніх злиднів не лишилось і сліду. В цьому році на трудодні, вироблені в колгоспі, моя сімя одержит понад 800 пудів хліба. Ми живемо в гарній хаті і маємо все, що наложить мати заможній колгоспній сіми.,

Зараз я вчуся в Москві. Держава видає мені шістьсот карбованців стипендіи на місяць. Мине кілька років і я, одержавши вищу агрономічну освіту, вернуся до рідного села.

Доля музиканта

В1938 році я повертався з міжнародного конкурсу піаністів у Брюсселі через Польщу. Наш поизд мчав повз злиденні села, де жили люди знедолені, позбавлені права на щастя, на молодість, на працю.

Я думав тоді: що було б зі мною, коли б я жив у краині, підвладній панам і багатіям? Насамперед, я не зміг бі вчитись у консерваторіи, тому що я єврей і тому, що в моих батьків не було б грошей, щоб платити за моє навчання.

Моя батьківщина послала мене вчитися у кращих професорів, дала стипендію, щоб я міг спокійно заніматися, не думаючи про заробіток.

Кому ж невідома доля музикантів, хона б найздібніших і талановитих, у капіталістичних краинах? Підприємці, помітивши молодих артистів, возят їх по естрадах світу. Музиканти працюють, як каторжні. У них не вистачає часу на учобу. А коли через кілька років вони стомлюються, втрачают техніку, то вже не викликают інтересу в публіки, і їх просто викидают на вулицю. Таких піаністів я бачив чимало за кордоном.

• Страницы:
• предыдущая
• 1
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• следующая

Представьтесь или зарегистрируйтесь, чтобы участвовать в обсуждении.